Приводом для атаки стало звинувачення з боку Заходу на адресу югославського керівництва в етнічних чистках та інших порушеннях прав людини в Косово – автономному краї у складі Сербії.
За підсумком Югославія втратила контроль над цією частиною своєї території, яка потім, за підтримки країн Заходу, проголосила незалежність.
І це мало довгострокові наслідки. Зокрема і для України.
Безпосереднім наслідком стало різке посилення антизахідних настроїв у Росії. Причому не тільки в народі, а й в елітах. Проти висловився навіть тодішній президент Борис Єльцин, який до того вів чітко прозахідну лінію в зовнішній політиці.
Ось як Єльцин описував свою розмову з президентом Франції Жаком Шираком: “Жак заявив, що я повинен нарешті визначитися: я за Мілошевича чи проти. У Росії, говорив він, є всього два шляхи: залишитися осторонь і стати маргіналом або входити в сучасний світ. Росія має утверджувати загальнолюдські, демократичні принципи. Усе правильно, думав я. Тільки як мені стверджувати ці демократичні принципи під гуркіт косовських бомбардувань?”.
Шок від бомбардувань Югославії разом із шоком від нещодавнього дефолту 1998 року стали найважливішими факторами, які зумовили розворот геополітичного курсу РФ у наступні роки вже за Путіна.
Але головне навіть не це. Події 25-річної давнини завдали найсильнішого удару по всій системі міжнародних відносин, яка склалася після Другої світової війни. По тому самому “світопорядку, заснованому на правилах”, захищати який зараз, на тлі російського вторгнення в Україну, постійно закликають Штати.
Бомбардування Югославії НАТО розпочало без санкції ООН. Причина була очевидна – Росія і Китай, що володіють правом вето, заблокували б резолюцію ООН. Тому США та їхні союзники по НАТО показали, що можуть і будуть застосовувати силу поза рамками міжнародних правил, не радячись ні з Китаєм, ні з РФ, ні з ким-небудь ще.
Це справило дуже сильний вплив і на Москву, і на Пекін. У такому кроці американців там побачили не тільки небажання Заходу прислухатися до їхньої думки, а й пряму загрозу для себе. Адже якщо американці без санкції ООН можуть бомбити Югославію за дії її армії в Косово, то значить будь-якої миті вони можуть почати війну і проти РФ (у відповідь, наприклад, на дії в Чечні), і проти Китаю (за дії, наприклад, у Сіньцзян-Уйгурському автономному районі). Висновок, який зробили обидві країни, випливав із цієї оцінки – потрібно зміцнювати свою військову міць, а до Заходу ставитися не як до партнера, а як до потенційного противника.
У 2003 році відбулося вторгнення США без санкції ООН до Іраку, що завдало ще сильнішого удару по “світопорядку, заснованому на правилах” (причому тоді проти вторгнення виступили не тільки РФ і Китай, а й союзники Вашингтона – Франція і Німеччина).
А далі був 2014 рік – анексія Криму, яку РФ “юридично обґрунтувала” косовським прецедентом. А 2022 року, виходячи з цього ж прецеденту, оголосила про анексію і низки інших українських територій.
Безумовно, ситуація в Косово, в Криму і на Донбасі була дуже різною. Так само як і дуже різними були витоки та причини конфліктів. У сербів і албанців з приводу того, хто мав рацію, а хто винен діаметрально протилежні погляди.
Однак ніхто не ставить під сумнів той факт, що Косово, на момент початку бомбардувань НАТО, було міжнародно визнаною територією Югославії, де югославська армія проводила операцію проти сепаратистського руху. Так само як і ЗСУ через 15 років вели АТО на Донбасі.
Саме тому Путін і зачепився за “косовський прецедент”.
І саме бомбардування Югославії, разом із вторгненням США в Ірак, девальвують в очах значної частини країн світу нинішні заклики американців протистояти Росії, щоб “захистити світопорядок, заснований на правилах”. Бо всі пам’ятають, хто його почав руйнувати.